Спогад про світанок.

кохаюЛипкий світанок на долоні
немає сонця в хмарах тиш
– обоє юні ми ще,- й сонні,-
нам по сімнадцять років лиш
– Ми покохалися завзято
у жменьці непритомних ринв
ти моя мама, я твій тато
ти моя доня, я твій син
Стікаю у тобі, як злива
– на кольоровому даху,-
неначе ластівка дратлива
береш любов мою крихку
– Ми молоді, ще й ненаситні,
і незасмаглі та палкі
самі ми море, й морем злиті,
в обійми щирі і цупкі.

..Здається так воно далеко,
– оте майбутнє, що тепер,-
наче лелек осінній клекіт,-
ніби стрибок, який завмер..
***
Nebratan

Опубліковано у КОХАННЯ | Теґи: , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s